Гійом Аполлінер прожив усього тридцять вісім років, але лишився в літературі назавжди: головним голосом паризького авангарду, теоретиком кубізму, автором «Алкоголів» і «Каліграм» — і людиною, що подарувала культурі слово «сюрреалізм». Уродженець Рима з польським корінням, він зібрав навколо себе Пікассо, Брака й Дерена, добровольцем пішов на війну заради французького паспорта і помер за два дні до перемир’я. Далі — його біографія за датами, головні збірки та ключові новаторства, корисні для уроків зарубіжної літератури, рефератів і семінарів.
Походження та ранні роки поета
Справжнє ім’я майбутнього поета — Вільгельм-Альберт-Володимир-Аполлінарій Костровицький. Народився він 26 серпня 1880 року в Римі. Матір’ю була польська дворянка Анжеліка Костровицька, батьком — італійський офіцер. Тут біографія найзаплутаніша: протягом усього життя Аполлінер підтримував різні легенди про власне походження, тому жодного імені батька джерела не наводять без застережень.
Рідними мовами хлопця були польська та італійська, а французьку він засвоїв на Лазурному березі: спершу в коледжі Станіслас у Монако, потім у ліцеях Канн і Ніцци. У 1899 році юнак переїхав до Парижа, і звідси почалося його самостійне доросле життя. Місто стало для нього і домом, і головним поетичним матеріалом — згодом Париж вийде на перший план у «Зоні».
У 1902 році у французькій пресі вперше з’являється підпис «Гійом Аполлінер». «Гійом» — звична французька форма імені Вільгельм, а «Аполлінер» виріс із середнього імені Аполлінарій і водночас перекликається з античним Аполлоном. Так поляк, хрещений у Римі, поступово ставав найфранцузькішим поетом своєї доби. Усі ці події припадали на злам XIX–XX століть — час, коли символізм уже відзвучував, а нова поетика ще не склалася.
Хронологія життя і творчості Гійома Аполлінера
Хронологічна таблиця — найзручніша форма повторення перед уроком, семінаром чи рефератом: ключові дати видно одним поглядом, а за кожним рядком стоїть окрема подія.
| Рік / Дата | Подія в житті та творчості |
|---|---|
| 26 серпня 1880 | Народження в Римі; у хрещенні отримав ім’я Вільгельм-Альберт-Володимир-Аполлінарій Костровицький. |
| 1899 | Переїзд до Парижа, початок самостійного життя у французькій столиці. |
| 1902 | Перша публікація під псевдонімом Гійом Аполлінер. |
| 1909 | Поема «Пісня нелюбого», народжена з нерозділеного кохання до Анні Плейден. |
| 1910 | Вихід збірки новел «Єресіарх і компанія». |
| 1911 | Збірка «Бестіарій, або Почет Орфея»; у вересні — арешт за безпідставною підозрою у викраденні «Джоконди» з Лувра. |
| 1913 | Програмна збірка «Алкоголі. Вірші 1898–1913» та мистецтвознавча праця «Естетичні роздуми. Художники-кубісти». |
| 17 березня 1916 | Поранення осколком снаряда в скроню на фронті Першої світової війни; у травні — трепанація черепа. |
| 1916 | Отримання французького громадянства. |
| 1917 | Постановка п’єси «Груди Тіресія», у передмові до якої вперше вжито термін «сюрреалізм». |
| 1918 | Вихід збірки графічних віршів «Каліграми. Вірші Миру і Війни». |
| 9 листопада 1918 | Смерть у Парижі від пандемії іспанського грипу; поховання на кладовищі Пер-Лашез. |
Фінал цієї хронології показовий: похорон відбувся 13 листопада 1918 року, коли Париж уже гучно святкував перемир’я. Оплакували поета під дзвони, які гриміли на честь перемоги, — і ця строката суміш жалоби та свята навіть для модерністської доби стала випадком надто жорстоким.
У центрі паризького авангарду та зв’язок з кубізмом
Серцем нового мистецтва тоді був Монмартр — дерев’яний павільйон «Бато-Лавуар», прозваний «пральнею» за схожість із фабриками білизни. Там мешкали майбутні класики живопису, а Аполлінер став не орендарем, а ідейним центром середовища. Він заводив потрібні знайомства, писав про художників у пресі й умів пояснити публіці те, на що самі майстри не витрачали слів.
Найближче коло — Пабло Пікассо, Жорж Брак, Андре Дерен та Анрі Руссо. Поет не просто дружив із ними: він брав на себе роль теоретика й захисника, роз’яснював нові полотна й відбивав нападки критиків. Самоуку Руссо присвячував захоплені статті, з Пікассо його пов’язувала багаторічна близька дружба.
Головною теоретичною працею стали «Естетичні роздуми. Художники-кубісти» (1913) — збірка статей, у якій кубізм уперше отримав послідовне літературне обґрунтування. Аполлінер трактував його не як моду, а як новий спосіб бачення: живописець має не копіювати видиме, а творити власну реальність. Тут же з’явився і термін «орфізм» — так поет називав живопис Робера Делоне, в якому колір діє самостійно, без сюжетної оповіді.
Паралельно розвивалася проза: збірка новел «Єресіарх і компанія» (1910), де казкові сюжети поєднувалися з гротеском, та повість «Убієнний поет» (1916), у яку переплавлено ранній досвід кохання і юнацького Парижа.
Вересень 1911 року обернувся справжнім психологічним ударом. Один із молодих знайомих поета продав редакції статуетки, викрадені з Лувру, і поліція вийшла на Аполлінера; підозру поширили й на зниклу того ж літа «Джоконду». Кілька днів він провів у в’язниці Санте, доки не довели безпідставність звинувачень. Справжнього злодія знаменитого полотна затримали аж у 1913 році — ним виявився італієць Вінченцо Перуджа, а відчуття публічної ганьби поет носив у собі ще довго.
Головні поетичні збірки та шедеври лірики
Рання лірика виросла з цілком особистих ран. Поема «Пісня нелюбого» (1909) — слід нерозділеного кохання до англійки Анні Плейден, яка згодом виїхала за океан. Монолог нелюбого збирається з уламків листів і рефренів — та сама монтажна логіка, яку Аполлінер доведе до досконалості в «Зоні».
Збірка «Бестіарій, або Почет Орфея» (1911) зовні стриманіша: це цикл коротких віршів про тварин, надрукований із гравюрами Рауля Дюфі. Кожна тварина — мініатюрна притча, а назва відсилає до середньовічних бестіаріїв і переказу про Орфея, якому підкорялися звірі. Книжка показує рису, що стане фірмовою для поета: малий сюжет, піднесений до рівня міфу.
Програмною стала книга «Алкоголі. Вірші 1898–1913» (1913). Назва — не про пияцтво: алкоголь тут метафора нового життя, палючого напою, яким п’яніє поет у новому столітті. Першим у збірці стоїть «Зона» — урбаністичний маніфест, де автор звертається сам до себе на «ти» й пускає в текст усе одразу: Ейфелеву вежу, дзвони церков, афиші, що співають віршами. Уперше велике місто заговорило у французькій ліриці власним шумом — без прикрас і пасторальних умовностей.
Окрема вершина — елегія «Міст Мірабо» (1912), породжена розривом із художницею Марі Лорансен, яку поет любив кілька років. Сюжет стиснутий до простого образу: Сена тече під мостом, годинник відбиває години, кохання минає, а поет залишається. Рефрен про невпинний плин часу зробив вірш однією з найвідоміших французьких елегій XX століття, але головне в ньому інше: буденне міське враження стало філософією плину життя.
Українські мотиви у творчості Аполлінера
Український слід у творчості поета — не легенда перекладачів: він лежить у самому тексті «Алкоголів». Йдеться про вірш «Відповідь запорізьких козаків турецькому султанові», який входить до збірки як частина поеми «Пісня нелюбого». Поштовхом слугувала картина Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» та легенда про листування козаків із султаном Мехмедом IV: той вимагав добровільної капітуляції, а натомість отримав одне з найгостріших глузувань в історії. Сцену колективного письма відповіді й зафіксував Рєпін на своєму полотні.
Культурологічний сенс епізоду глибший за просто екзотичний сюжет. Аполлінер перечитав козацьку легенду крізь власний досвід: непокора, зухвалість і навіть експресія лайки стали для нього метафорою відсічі долі, яка відмовила в коханні. Нелюбий у поемі поводиться, як запорожець перед султаном, — не дає жодної поступки і відповідає світові мовою гідності, нехай і колючої. Так український історичний міф органічно увійшов у контекст європейського поетичного авангарду: козацька відсіч стала ліричним механізмом одного з головних віршів французької збірки 1913 року.
Щоправда, саме листування козаків із Мехмедом IV — сюжет легендарний: автентичних документів «козацької відповіді» історики не мають. Але поета цікавив не архівний факт, а характер непокори — той самий, що надихав і Рєпіна. У результаті запорожці з відомого полотна опинилися поруч із найкращою лірикою французького модернізму, і для європейської поезії початку XX століття це випадок рідкісний.
Поетичне новаторство: каліграми, відмова від розділових знаків і сюрреалізм
Найсуттєвіші відкриття Аполлінера лежать у самій формі вірша: як він дихає, як виглядає на сторінці, як поєднує враження великого міста. Зібрані докупи, ці новації пояснюють, чому модерна поезія XX століття починається саме з нього.
- Графічна поезія (каліграми): вірші-малюнки, де розташування літер відтворює образ, — «Зарізана горлиця і водограй», «Дощ», «Годинник».
- Відмова від розділових знаків: у «Алкоголі» поет прибрав крапки й коми, щоб дати віршу вільне ритмічне дихання, а читачеві — свободу власних пауз.
- Симультанізм і монтаж: у межах одного вірша поєднуються різночасові враження, уламки почутих розмов та міські шуми; зразковий приклад — «Зона».
- Термін «сюрреалізм»: уперше вжитий у передмові до п’єси «Груди Тіресія» (1917) на позначення мистецтва, що виходить за межі буквального наслідування натури.
Прийоми митця не залишилися в межах його книжок. Андре Бретон у «Маніфесті сюрреалізму» 1924 року розвинув те значення слова, яке Аполлінер окреслив у передмові 1917-го. А каліграми пережили друге життя в конкретній поезії 1950–60-х років — майстри цього напрямку прямо називали Аполлінера своїм попередником.
Фронтові роки та останні дні митця
Коли почалася Перша світова війна, Аполлінер — формально особа без громадянства — добровільно вступив до французької армії. Служив спершу в артилерії, потім домігся переведення в піхоту. Один із мотивів був суто практичний: війна обіцяла довгоочікуваний паспорт. Розрахунок виправдався — громадянство поет отримав у 1916 році.
17 березня 1916 року осколок снаряда вразив його в скроню. У травні того ж року лікарі виконали трепанацію черепа, і після операції поет постійно носив на голові пов’язку. Після одужання його демобілізували, і він повернувся до літературного Парижа.
Повернення було надзвичайно плідним: 1917 року на сцену вийшла п’єса «Груди Тіресія», у 1918-му надрукували «Каліграми». У травні 1918 року поет одружився з Жаклін Кольб — спільне життя тривало пів року. 9 листопада 1918 року виснажений війною та пораненням організм не витримав пандемії іспанського грипу: Аполлінер помер у Парижі за два дні до підписання Комп’єнського перемир’я.
Вплив цієї короткої біографії виявився колосальним. Серед молодших сучасників, які вважали себе його спадкоємцями, — Андре Бретон і Луї Арагон, майбутні теоретики сюрреалізму. Дадаїсти та сюрреалісти перейняли від нього вільний вірш, монтаж і свідому гру абсурду. Без цієї спадщини неможливо уявити модерну європейську лірику XX століття.
